РЕПОРТЕР

Ніякого голоду не було, бо був врожай. Просто українці Сталіну не були потрібні

Що для кожного із нас означає слово голодомор? Кожен чув це слово і мабуть кожен замислювався про ті страшні часи. Матері ховали дітей у садках, люди пухли, їх вбивали.

Вчора із нагоди річниці Голодомору у нашому місті провели заходи по вшануванню пам’яті померлих від голоду.

Дійство розпочинають із інсценізації трагічних подій 1932–1933 років, що відбувалися в Україні. Його проводять вихованці Центру естетичного виховання. У декого із присутніх на очах виступають сльози.

«Це біда для України. Діти пухли від голоду. З людьми поводилися ніби з собаками. І найбільш прикро, що ніхто не відповів за ці злодівянна, за голодомор. З жахом згадую ті часи», - розповідає киянка Поліна Герасимова.

Від імпровізованої сцени підходять дівчата, котрі на вишитих рушниках несуть хліб. Відламують по шматочку та пропонують всім присутнім як нагадування про страшні часи Голодомору. Учні пускають у небо білі кульки, а всі бажаючі викладають на площі символічний хрест із запалених лампадок.

«Коїлося страшне. Моя бабуся втратила п’ятьох дітей та чоловіка, п’ятеро моїх дядьків потрапили в могилу. Мати моя пухла від голоду. Люди їли жолуді, коріння, яке на смак було для них таким солодким. Обличчя, руки завжди були прикриті, бо від свіжого повітря та сонця шкіру пекло, пекло до болю. Мати моя, Одарка Федорівна Лубенець, була з села Попівка. У 14 років пішла у найми до євреїв, що жили у Миргороді. Коли їй було 23, то повернулася до рідного села.

Почався голод. Згадувала, що урожай того року був великим, ніщо не передбачувало такі події. Все тоді вродило. І не могли люди мерти із голоду, раз було що їсти. Просто у них все спеціально вигрібали, щоб вмирали голодною смертю. Дідусь у повітці закопав пшеницю. Думав, якось сім’я на ній протягне до весни. Але прийшли і почали штрикати довгими металічними прутами землю. Знайшли те зерно.

Під весну моя мама вже лежала на тапчані із пухлими ногами. Із них просто текла вода Лежала і молила Бога, щоб швидше пішла трава та бур’яни. Так і вижила», - ділиться із нами своїми спогадами 73-річна миргородка Світлана Орда

Ті роки ми пам’ятаємо.., вшануймо пам’ять загиблих!